Історія Другої світової війни для жителів села Дібрівне — це не сухі цифри з підручників, а спогади про життя під піччю, невідому кулеметницю в скирті соломи та гіркий присмак саморобної солі. На основі архівних даних та свідчень 110-річної Єлизавети Купрієнко ми відтворюємо картину воєнного лихоліття, яка сьогодні, в часи нової агресії, відгукується в серцях українців особливим болем.
День пам’яті: Дібрівне крізь призму війни
8 травня Україна вшанувала День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні — день тиші й скорботи, коли кожен згадує ціну миру. Для Городнянщини ця дата має особливе звучання: тут війна залишила по собі зруйновані долі, спалені села й імена, викарбувані в пам’яті поколінь.
Спогади очевидців
Єлизавета Петрівна Купрієнко, жителька Дібрівного 1916 року народження, згадувала, як ще до приходу німців люди копали окопи, ховалися в хлівах, а худобу гнали в ліси. Евакуації не було, кожен виживав як міг. Вона розповідала про невідому дівчину з кулеметом «Максим», яка 28 серпня 1941 року знищила три десятки ворогів і загинула, залишившись безіменною героїнею.
«Про війну дізналася коли працювала на шляхових роботах в Чернігівському районі. У селі Пльохов (Малейки) наказали возити пісок, камінь і будувати майданчик для літаків. А через час наказали копати глибокі окопи. День і ніч йшли великі колони чоловіків (які ще не були у формі) і багато було молоденьких дівчат, говорили, що то будуть медсестри. Повернувшись додому, ми у сусідів викопали великий окоп, куди сподівалися сховатися від німців. В селі не всі хотіли йти до Червоної Армії, деякі ховалися по чужих хлівах і в окопах. А один солдат (не з нашого села) умисно відстав від своїх. Його місцеві переодягли в цивільний одяг і теж ховали по хлівах»
Окупація і спротив
Німці та мадяри забирали худобу, палили двори й комори, двічі намагалися знищити школу. Молодь вивозили до Німеччини, а місцеві ховалися від примусових робіт. Люди виживали завдяки власній винахідливості: добували «сіль» із добрив, ткали й фарбували одяг, варили самогон, щоб мати хоч якусь розраду.
Героїзм і втрати
21 вересня 1943 року окупанти залишили Дібрівне. Наступного дня на межі Смичина і Старої Рудні відбувся бій, у якому загинув командир танкового полку Віктор Марков. Його ім’я довго носила одна з вулиць села, а пам’ять про нього підтримували шкільні обміни з російським містом Серов.
З Дібрівного на фронт пішло 350 односельців, 138 не повернулися. У братській могилі спочивають і військові, і мирні жителі, розстріляні в Чернігівській тюрмі.
Після війни і сьогодні
Повоєнні роки принесли відбудову: колгосп, ферми, школу, клуб, медпункт. Село жило й розвивалося, зберігаючи пам’ять про тих, хто віддав життя.
Сьогодні ця пам’ять особливо болісна. Адже країна знову переживає війну — тепер із тим, хто колись стояв поруч у боротьбі проти гітлерівського фашизму. Минуле й сучасне переплелися: вдячність і шана до героїв Другої світової війни злилися з ненавистю до нового агресора.
Висновок
Історія — це не лише минуле. Це уроки, які ми творимо щодня. Дібрівне пам’ятає своїх героїв і жертв, а сучасна Україна продовжує боротьбу за право жити вільно.
Роман Пархоменко, учень Смичинського ліцею
Теги: #Городня, #війна, #Друга_світова_ війна, #росія, #Німеччина, #рф, #Україна, #російсько-українська_війна
